12 січня 1946 р.

Протокол допиту свідка Пронічевої Діни Миронівни

[...]

Пронічева Діна Миронівна, 1911 р. народження, з громадян м. Києва, мешкає по вул. Воровського, 41, кв. 7а, за національністю єврейка, освіта середня, за професією артистка, безпартійна, не судима.

По суті справи показала:

До початку Вітчизняної війни я проживала зі своєю родиною у місті Києві та працювала артисткою у Київському центральному театрі ляльок. За національністю я єврейка, моє дівоче прізвище Мстиславська. У 1932 р. вийшла заміж за Пронічева, він за національністю росіянин.

На початку Вітчизняної війни [тобто, Другої світової війни – прим. ред.] наша родина складалася з мене, мого чоловіка Пронічева Віктора Олександровича, його матері Пронічевої Катерини Антонівни та двох дітей: доньки Лідії, їй тоді було 3,5 роки, та сина Володимира, йому тоді було 1,5 роки. Жили ми тоді на вул. Воровського (нині Бульварно-Кудрявська), буд. 41, кв. 27.

Мої рідні – батько, мати, двоє братів і сестра – також проживали в м. Києві, по вул. Тургенєвській (нині Олександра Кониського) 27/2. На початку війни брати були призвані до армії.

Через цілу низку причин, що не залежать від нас, ні моя родина, ні сім’я моїх рідних не були евакуйовані з Києва.

19 вересня у м. Київ увірвалися німці. 28 вересня по всьому місту було розклеєно наказ, згідно з яким все єврейське населення мало на другий день, тобто, 29 вересня, до 8 год. ранку прийти на Дегтярівську вулицю. У наказі було наголошено, що необхідно взяти з собою всі теплі та цінні речі; за неявку наказ передбачав розстріл.

Хтось із друзів радив мені тікати з Києва, інші навпаки, переконували, говорили, що, оскільки я одружена з росіянином, мене німці не чіпатимуть.

28-го я пішла до своїх рідних, вони геть розгубилися і просили мене їх не покидати. Я залишилася з ними і наступного ранку я разом із ними вирушила на Дегтярівську вулицю.

Ніхто точно не знав про мету зосередження всього єврейського населення у районі Дегтярівської вулиці. Майже ніхто при цьому не припускав, що вбиватимуть там ні в чому не винних людей у такій величезній масі. Усі мали таку думку, що єврейське населення німці кудись збираються вивезти. Ця думка підкріплювалася ще й тим, що у наказі ставилася вимога брати із собою речі.

З дому ми вийшли о сьомій годині ранку, з Тургенєвської ми вийшли на вулицю Артема (нині – вул. Січових Стрільців), а потім по вулиці Мельникова (нині – вул. Ю. Іллєнка) до єврейського цвинтаря. Ішла величезна кількість людей: чоловіки, жінки, старі, діти, матері несли на руках немовлят. Багато хто ніс речі на собі, інші везли на тачках, було багато підвод з речами тощо.

До воріт єврейського цвинтаря на вулиці Дегтярівській ніхто не контролював цього руху. Біля воріт цвинтаря утворився затор; були дротяні загородження та протитанкові їжаки. Біля цих дротяних загороджень та їжаків стояли німці в касках, озброєні гвинтівками. Туди за дротяні загородження впускали всіх, звідти ж нікого не випускали, за винятком підвод, на яких привозили речі.

Люди, що входили через ці загородження, йшли вперед метрів 50 або 100, потім повертали ліворуч, таким чином єврейський цвинтар залишався з правого боку. Там, біля паркану, у всіх відбирали речі і складали відразу поруч з парканом, причому їжу клали окремо, а речі окремо. Цінні речі як-от: хутряні шуби, годинники, каблучки, сережки німці тут же відбирали і одразу ж ділили між собою. Від того місця, де складали речі, людей направляли праворуч. Люди йшли вперед через гай. З гаю дорога вела з нахилу вниз. Наприкінці цього ухилу стояли німці з кийками та собаками. Німці утворили коридор, людей били. Того, хто намагався обійти цей коридор, завертали німці з собаками, що стояли осторонь. Коли люди виходили з цього коридору, вони одразу потрапляли до рук поліцейських, які тут же на великому майданчику їх роздягали. Оголених людей гнали по одному вперед вгору по схилу. Люди доходили до гребня гори і там виходили в проріз піщаної стіни до ярів.

Я зі своїми рідними теж йшла цією дорогою. Я була без речей; біля того місця, де складали речі, з мене зняли білу шубку; потім, прямуючи далі, я в натовпі загубила своїх рідних. Коли я проходила через цей живий коридор, утворений німцями, мене німці побили так само, як і всіх. Коли я підходила до коридору, чула стрілянину з кулеметів, я зрозуміла, що сюди пригнали людей для того, щоб їх знищити, і я вирішила спробувати врятуватися.

Я викинула свій паспорт, залишивши у себе деякі документи, а саме: профспілковий квиток, трудову книжку, в яких записано лише моє прізвище, а національність не вказано. Після того, як я потрапила до рук поліцейських, я першому ж поліцаю чистою українською мовою заявила, що я не єврейка, що я українка і випадково сюди потрапила; при цьому я показувала йому свої документи. Він мені запропонував сісти неподалік того місця, де роздягали єврейське населення, і сказав, щоб я почекала до вечора, а ввечері я зможу піти додому. Я приєдналася до групи людей, які випадково туди потрапили. Таким чином, мене не роздягли. Так я просиділа до вечора.

Протягом цього дня я бачила страшні картини: люди на моїх очах божеволіли, робилися сивими, навколо були несамовиті крики і стогін, цілий день стріляли з кулеметів. Я бачила, коли німці відбирали у матерів дітей і кидали їх з урвища до яру. Надвечір до нашої групи під’їхала машина, з неї вийшов німецький офіцер. Розпитавши, що це за група, він наказав усіх нас розстріляти, пояснивши, що звідси не можна випускати людей, які хоч і не є євреями, але бачили все, що тут сталося. Нас вишикували і погнали вгору.

Увійшовши у проріз піщаної стіни, ми опинилися на вузькій стежці на краю урвища. З протилежного боку яру німці почали нас розстрілювати з автоматів.

Наша група складалася приблизно з 25–30 осіб. Я побачила, як поряд зі мною люди після розстрілів падали вниз з урвища. Ще до того, як у мене був зроблений постріл, я кинулася з урвища вниз. Я впала на трупи щойно розстріляних людей і прикинулася мертвою. Я чула, як німці спустилися вниз і пристрілювали поранених. Я боялася поворухнутися, до мене підійшов один поліцейський, побачив, що на мені немає крові, покликав німця, сказавши при цьому, що я, здається, ще жива. Я затамувала подих; один із них мене ногою штовхнув так, що я перекинулася і лежала обличчям догори. Німець став мені однією ногою на груди, а іншою на кисть руки. Переконавшись, що я не реагую на це, вони пішли. На руці у мене утворилася рана, а шрам є і зараз.

Минуло трохи часу, і нас почали засипати землею. Шар землі був невеликим, і мені вдалося вибратися. Вже в темряві я тихенько підібралася до стіни урвища і насилу забралася нагору. Я дісталася краю урвища неподалік того майданчика, де перед розстрілом роздягали. Коли я підіймалася по обриву вгору, мене гукнув хлопчик, який теж залишився живим. Дві доби ми разом із цим хлопчиком намагалася вибратися з «Бабиного Яру». Першого дня я ховалася на дереві, а хлопчик сидів у кущах; другий день просиділа у сміттєвій ямі. На ранок третього дня хлопчика, який намагався перебратися до Куренівки, було вбито. Я чула два постріли, але не бачила, хто зробив у нього поцілив.

На ранок третього дня я пішла в якийсь сарай. Там мене виявила господиня. Я приховувала всю історію моєї втечі з «Бабиного Яру» і розповіла їй про те, що я йду з окопів, попросивши показати дорогу до міста.

Вона ніби погодилася це зробити, підморгнула своєму синові років 17-ти, той кудись зник і за кілька хвилин з’явився з німецьким офіцером і, вказавши на мене, сказав: «Ось, пан, юда». Німець наказав мені йти за ним. Ми пройшли приблизно кроків 50. Німецький офіцер завів мене до одного з будиночків, де кілька німців сиділи та снідали. Він мені наказав сісти на підлогу, а німцям, що сиділи тут же, наказав мене не випускати.

Всі німці поснідали і пішли, залишивши одного, який мене чатував. Цей німець мене примусив прибрати одну кімнату, потім другу. Через деякий час той же німецький офіцер привів ще двох молодих єврейських дівчат, а потім нас уже трьох повів до «Бабиного Яру» і привів до того місця, де я спостерігала роздягання людей за чотири дні до цього. Виявилось, що я недалеко відповзла від місця розстрілів. Ми дуже швидко прийшли до цієї, так званої, «роздягальні». Нас приєднали до групи старих та дітей, які вже сиділи на майданчику. Ми чекали кілька годин. До цього місця прибули машини із радянськими військовополоненими для засипання ярів із трупами. Нас посадили на цю машину та повезли. Спочатку нас повезли до гаражів, які були розташовані навпроти єврейського цвинтаря, але там нас не прийняли та повезли далі. У цій групі була одна медсестра Люба Шамін. Ми з нею домовилися, що при нагоді на ходу стрибнемо з машини. Так ми зробили. У районі Шулявки я стрибнула з машини перша. Людям, що оточили мене, я розповіла, що німець, який взявся мене підвезти, не зрозумів мене і не зупинив там, де потрібно було, і тому я змушена була стрибнути на ходу. Люба Шамін також стрибнула з машини не далеко від мене, і ми попрямували до дружини мого двоюрідного брата – польки Фалінської, де, переночувавши, пішли в Дарницю до знайомої Люби.

Я народилася 13 жовтня 1939 р. на вулиці Червоноармійській (нині Велика Васильківська) у Києві, де й жила до війни. Моя мама єврейка, і коли в 1941 р. прийшла війна, і було видано наказ, щоб усі євреї зібралися в одному місці, мама пішла туди разом із бабусею. Мене вони взяли з собою – ніхто не знав, що відбувається. По дорозі до Бабиного Яру стало очевидно, що все це не просто так, і мама, як мені пізніше розповіли, передала мене якійсь жінці, коли один з поліцаїв відвернувся. Ось так я й урятувалася.

Коли маму розстріляли, ми жили на Червоноармійській. Тато і бабуся боялися, що на нас можуть донести. Мене поголили наголо, адже волоссячко було кручене, і моя бабуся, вірянка, повісила срібний хрестик, який я потім згризла – залишився один ланцюжок.

Потім нас із родиною – моєю двоюрідною сестрою, татом, бабусею, тітчиною рідною сестрою – відвезли в Німеччину. Нас зважували, жінок і чоловіків розділили. Пам’ятаю нари і безліч людей, але ми там були недовго.

Під час війни ми перебували в Ессені. А татові, оскільки зовні він був схожий на скандинава або німця і досконало знав німецьку, запропонували посаду кресляра в Дюссельдорфі. Місцевий бюргер був симпатичним старим чоловіком, і його сім’я до нас добре ставилася, тож він виділив для нас кімнатку, де ми й жили. Батько звідти щодня ходив на роботу.

До нас добре ставилися. Пам’ятаю булочну через дорогу, де бабусі давали в борг хліб. Тато потім заносив гроші. Дочка нашого господаря знала, що мою матір розстріляли, а я сама єврейка. Пам’ятаю, як на Новий рік вони з батьком принесли нам величезного іграшкового ведмедя, що «розмовляв».

Одного разу мій тато потрапив під обстріл, прийшов додому весь у крейді, обличчя розбите – розповідав, як бігла німкеня з дитиною і він накрив її собою, коли поруч обвалився будинок. Обстріли були страшні, потрібно було бігати в бункер. Я була найменшою, тож моєю «ношею» був нічний горщик. Коли вночі починала звучати сирена, я хапала горщик і бігла з усіма в бункер під трасуючими кулями і вогняним дощем.

Зараз я дуже часто подумки повертаюся в той час. Тоді люди випадково залишилися живі, просто випадково. Коли поверталися додому, починалися страшні обстріли, і всі падали під вагони.

Пам’ятаю, як американці увійшли в Ессен, їздили по місту на маленьких джипах. Якось ми йшли вулицею, і повз проходив високий американець із сіткою з апельсинами. Апельсини випали з сітки, він обернувся, засміявся і пішов далі – п’яний був.

Повернулися до Києва, а тут – нікого. У тата була адреса сестри, тітки Жені, яка з сім’єю евакуювалася до Ташкента. Якийсь час ми жили у неї. Потім переїхали до сестри бабусі на Поділ, у неї там був приватний будинок.

Батько мені завжди говорив нікому нічого не розповідати про те, що я єврейка і була в Німеччині. Коли я подорослішала і закінчила школу, він дав мені мамині сережки, перстеник і ланцюжок. Каже, «це мамине – бережи». Її золоті сережки у мене є досі.

Я народилася в Подільському районі Києва 19 жовтня 1931 р. Коли почалася війна, мого батька забрали на фронт, і ми з мамою і двома братами залишилися самі. Я працювала і доглядала за дітьми. У вересні 1941 року німці наказали всім євреям з’явитися в Бабин Яр. 28 вересня я з мамою пішла в комендатуру, і ми простояли там цілий день – мама хотіла зареєструватися, але нам не вдалося через велику кількість людей. Пощастило – інакше мене б тут вже не було.

Наступного дня ми зібралися йти до Бабиного Яру, але мій брат захворів – у нього відняло ноги. Він просто не міг вийти з квартири. Мама сказала нам побути вдома, поки вона піде подивиться. Так вона пішла і до сьогодні не повернулася… Маму ми не дочекалися. Одна наша знайома розповідала, що бачила, як вона в Бабиному Яру кричала і плакала, щоб її випустили; говорила, що вдома її чекають троє дітей.

Наша приятелька прийшла і сказала, щоб ми не чекали, оскільки мами вже немає. Мені було дев’ять років, а братам – дванадцять і тринадцять з половиною. У той день, коли люди йшли до Бабиного Яру, наші сусіди зібралися і навіть найняли бричку з кіньми, поїхали туди. Дива не сталося.

‍До приходу батька з фронту ми жили на вулиці Воздвиженській на Подолі, нас врятували татові родичі – українці. Батько повернувся 1 вересня 1942-го поранений і хворий. Нам довелося залишити цей район і виїхати в село за 50 км від Києва, де він мав невеличкий будинок. Там було несолодко, доводилося ховатися. Те, що тато українець, було нашим порятунком. Його паспорт нас рятував. Якби не батько, то ми б не дожили до цього часу. Не всі німці нас переслідували. Здебільшого цим займалися офіцери в чорному одязі – гестапівці. Звичайний же німець проходив і не звертав на нас уваги, тоді як гестапівець міг на вулиці схопити і куди завгодно відвести. Проїжджала машина і могла забрати будь-яку людину. Були випадки, коли дівчаток-підлітків забирали до Німеччини. 

Мого старшого брата заарештовували двічі, і добре, що це траплялося при батькові, який забирав його з комендатури. Доводилося з самого ранку не показуватися на вулиці. Той рік, коли батько прийшов з фронту, був для нас пеклом. Просто не віриться, що я жива досі. Якесь диво.

Я відвідую Бабин Яр у пам’ятні дні, але не можу там довго перебувати. Як ногою ступаю на землю, то все на мене тисне, ніби мене повинні закопати.

Коли почалася війна, мені було три роки. Батько був на фронті, а ми з мамою і бабусею залишалися в Києві. Прожили окупацію з бабусею, дідусем, братом (він від першої дружини батька, а я від другої). Бабуся була хороша, хоч навіть і не рідна батькові. Ріднішої за неї людини у мене не було.

Моя мама єврейка, а тато наполовину українець, наполовину росіянин. Якої я національності – не знаю і не хочу знати – людина є людина. Аби хороша була, як бабуся казала.

Пам’ятаю, як для мене почалася війна: я спала головою біля вікна, і мною від удару розбилося скло – Київ почали бомбити. Ми жили біля вокзалу, на вулиці Саксаганського.

Почалася окупація. По місту були розвішані листівки з наказом євреям зібратися в одному місці. Пам’ятаю, як трирічною я сиділа на вулиці біля банки з варенням, накритої газеткою, і намагалася дотягнутися до неї. Це було на одній з вулиць на шляху до площі Перемоги – вже там починали «сортувати» людей.

Тоді вони не думали, що їх відправляють на розстріл – вважали, що будуть у Палестину відправляти. Пам’ятаю, як вели «білих дідусів». Бабуся говорила, що це були єврейські священники – рабини.

Всі ринули подивитися, я залишилася одна, а поруч – великі банки з варенням. Я намагалася пошарудіти в цих банках, озирнулася – але нікого вже не було. Потім я пішла шукати бабусю і побачила «білих дідусів», ці рабини були в спідній білизні. Мама та її єврейські родичі пішли разом з усіма, а бабуся втекла зі мною на руках. Вона сховалася за могилами, і так ми просиділи всю ніч. Бабуся любила нас. Вона не рідна, але врятувала і винесла з цього пекла.

Німці вигнали нас із будинку на Саксаганського, і ми переїхали на Жилянську до родичів бабусі. Всі знали, що мама загинула в Бабиному Яру, але ніхто нас не виказав. Навпаки, попереджали, і ми з дідом ховалися в підвалі на підлозі. Німці заходили на сходинки, але в сам підвал не спускалися – тільки стріляли, а ми голови ховали і залишилися живі.